/Files/images/фото на конкурс 001.jpg Багато гарних сіл на світі,

Але мені миліш за все

Моє село Колодруби,

Таке прекрасне й дороге.

Л. Я. Ганущак

У мальовничому куточку, на окраїні Миколаївського району, на лівому березі Дністра, де у нього впадає річка Бистриця, розкинулося село Колодруби. Історія найдавнішого поселення сягає періоду кам’яного віку, про що свідчать знаряддя праці, знайдені на території так званого Селища. Це кам’яні скребки, різці та ножі для обробки продуктів мисливської здобичі, кремінні вістря стріл і списів тощо. У назві села та прилеглих до нього територій відображені поняття з періоду Розселення, який припадає на ІІ – VI століття. Так, в Колодрубах – рубано на дрова викорчуваний ліс, Повергів – територія, де повержено, вирвано з корінням людиною чи стихією старезні дерева, Липиці лежать на узліссі липового гаю. Таке найбільш вірогідне пояснення походження назви «Колодруби».

Найдавнішу писемну згадку про село Колодруби відносять до 1440 року. У судовому записі від 5 грудня 1440 року зазначено, що львівський міщанин М. Гельмваз повернув Петру з Грімна його села Колодруби, Лісневичі та Грімно. У витягах з люстрації 1469 року читаємо, що воєвода Руського воєводства одержав від короля монастирі в Колодрубах і Грімному. А з податкового реєстру 1515 року видно, що селом володіли магнати Заславські і обробляли вони 12 ланів землі. У 1648 році Колодруби були частково пограбовані татарськими загонами, через це наступного року селяни не змогли зібрати більше 34 золотих податку. В селі існує легенда, яка відноситься до періоду татарських набігів. По дорозі з Колодруб в Малу Горожанну є ліс, а там так зване «корито» (озеро). Ходять чутки, що княгиня ішла просити на своє весілля людей. Татари в лісі її вбили та кинули в це озеро. Тепер там росте багато барвінку: на голові княгині був вінок з барвінку. Відтоді озеро почали називати Княжим. Інша легенда голосить, що татари садили жовті квіти, які називають в народі «півники». І там, де вони побували, проростали ці квіти. У Колодрубах «півники» ростуть у лісі, недалеко від кладовища, що теж свідчить про перебування ординців у селі.

Внаслідок Першого поділу Польщі у 1772 році західноукраїнські землі увійшли до складу Австрійської імперії. Із земельної метрики села 1787 року, написаної німецьким готичним рукописом, дізнаємося, що поля в селі займали 598 моргів (морг – 0, 56 гектара), а лука та пасовиська – 611 моргів. Більша частина землі належала графові Лянцкоронському, адже у його володінні перебувало 407 моргів землі та весь ліс. Великим багатієм у селі був священик. Два рази на рік за звичаєм він обходив селянські хати і збирав податок для себе – три гроші, а навесні від кожної хати збирав по два гроші «на вино» для причастя та шість яєць.

Восени 1817 року у зв’язку з неврожаєм і голодом у Колодрубах почалося селянське заворушення, яке стало прологом кількарічної боротьби селян проти кріпосницького гніту. Управитель маєтків графа Лянцкоронського Ю. Рильський звернувся з проханням до властей, щоб у селі поставили солдатів для втихомирення та залякування селян, але цей захід не допоміг. 5 вересня 1818 року жителі Колодруб та сусідніх сіл Комарнівського ключа подали скаргу до губернських властей на надмірні утиски дідича. Уповноваженим Колодрубівської громади був обраний Гринько Пилипів, який носив скарги у різні інстанції. Селяни вперто не хотіли здавати поміщикові вівса, птиці, яєць, але солдати забирали силою. Непокірним селянам давали по десять буків, але й це не змусило їх до покори.

У грудні 1818 року селянські представники із Колодруб і сусідніх сіл домагалися у влади паспортів, щоб самим подати скаргу імператорові у Відні. Та восени наступного року військо знову стягувало недоїмки, застосовуючи тілесні покарання. Власті попередили селян, що за їхню непокірність у них відберуть хати і землю. Становище селянства ставало ще гіршим.

Після видачі австрійським урядом 13 квітня 1846 року циркуляру про скасування літніх допоміжних днів (зажинок, обжинок, закісків, обкісків, толок) та підводної повинності в Комарнівському ключі селяни почали ухилятися від відробітку панщини взагалі. Місцевий управитель М’єдзиховський писав: «Селяни переконані, що панщина повністю скасована, починають скликати збори і наради». Але з ненависним кріпосництвом покінчила «весна народів» - революція 1848 року.

Багатотомний «Географічний словник» з 1880 року пише, що в Колодрубах проживало 979 чоловік, а в 1882 році в селі було збудовано дерев’яну церкву св. Юрія. Магнатові Лянцкоронському належала половина всіх сільських лук і городів, третина пасовищ та весь ліс. Багато сільських земель перебувало у заболоченому стані. Наприклад, пасовисько «Болото» займало 160 гектарів.

Сільське господарство у селі було надзвичайно відстале через нерівномірний розподіл землі. Так, священик мав понад 100 моргів землі, селяни-середняки – до 10 моргів, переважаючі дрібні селянські господарства тулилися на маленьких клаптиках землі (від 1 до 3 моргів). Машинна техніка у сільському господарстві практично не застосовувалася, тому основними знаряддями праці були дерев’яні плуг і борона, а також серп та ціп. З огляду на це, більшість господарств не давала прибутку, ледве зводила кінці з кінцями, а селяни змушені були найматися до куркулів та орендувати землю в священика. Важким тягарем на плечі селянства лягали податки, штрафи й борги, які значно переважали вартість селянських господарств. Розмір податків з року в рік зростав. Якщо до 1914 року податок на одного чоловіка становив 48 злотих, то в 1930 році – 100 злотих.

У вересні 1939 року на Миколаївщину прийшла Червона армія. 24 вересня в Колодрубах було створено селянський комітет, до складу якого входили: Ілько Андрушко, Сень Боб’як, Іван Вірт, Микола Ганущак, Панько Микитин, Федір Рій. На словах комітет був тимчасовим органом влади, що мав контролювати всі сфери життя, а насправді всім заправляли прибульці зі сходу, які не рідко шокували галичан примітивністю й грубістю, що не личили носіям «передового соціалістичного ладу», і майже скрізь користувалися російською мовою. Нова влада закрила в селі читальню «Просвіти» і товариство «Сокіл»,ліквідувала кооператив. Натомість у березні 1941 року, 42 бідяцько-селянські господарства загнали в колгосп ім. XVIII партз’їзду (голова правління Ілько Андрушко).

Органи НКВС за найменшою підозрою арештовували і кидали в тюрми без суду і слідства найсвідоміших людей. Серед багатьох колодрубівчан енкаведисти заарештували колишнього голову «Просвіти» Михайла Стефанишина. Добрих господарів, які мали хату, землю, інвентар, забирали цілими родинами, відвозили на залізничні станції, вантажили у вагони та відвозили у Сибір.

29 червня 1941 року в Колодруби вдерлися німецькі війська. Гітлерівці жорстоко катували колгоспних активістів (Ілька Андрушка, Григорія Ганущака, Івана Купчака), вбили всіх членів родини єврея Борхмана, спалили при відступі церкву. Окупаційна влада забирала молодь на примусові роботи до Німеччини, запроваджувала великі побори: здача збіжжя, худоби для війська, вируб лісу та інше. За час окупації з Колодруб було вивезено 120 людей, які пізніше повернулися до рідних домівок.

У липні 1944 року на Миколаївщину повернулася радянська влада. Десятки колодрубівчан були мобілізовані в радянську армію, 20 їх загинуло на фронті. В усіх місцевостях Західної України партійні, радянські та каральні органи продовжили розпочаті у 1939 – 1941 рр. «соціалістичні перетворення, розгорнули своєрідну «радянізацію - 2», яка також супроводжувалася великомасштабним терором. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти у всіх відношеннях західних українців із східними, насамперед розтоптати високу національну свідомість галичан. Розпочалася форсована ліквідація приватної власності, передусім на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішна індустріалізація краю. 1950 рік став роком суцільної колективізації краю. Уже восени 1949 року в Колодрубах організовано новий колгосп ім. Щорса (голова правління Михайло Гринчук), куди загнали майже всіх селян.

/Files/images/фото на конкурс 006.jpgНині, попри всілякі негаразди, Колодруби з надією дивляться в майбутнє. Надію цю намагався справдити працею своєю сільський голова Василь Бокало, який був людиною працьовитою, порядною, принциповою. Усього за кілька місяців головування встиг багато зробити для виконання своєї передвиборчої програми:перекрити дах адміністративного будинку, відремонтувати автобусну зупинку, впорядкувати цвинтар, сміттєзвалище, побудувати дорогу з твердим покриттям, завершити телефонізацію Колодруб та Повергова. Правою рукою, незмінним помічником Василя Бокала був Іван Сінкевич. Його серце було зігріте добром та любов’ю до людей. Задля спільної справи жертвував усім, що мав. Мало таких людей, але вони – сіль землі, і яким би сірим, нікчемним було наше життя, якби їх нам не дарувала доля … .

«… Село, положене на болотистій долині, серед лоз і очеретів, видалося мені страшенно нецікавим. Низенькі хати, низенькі плоти, коряві верби, чорні вільхи … - все те якось давило мою душу, навівало сум і нудоту … Таке мізерне, сумне, однотонне та нічим не визначне місце … Люди живуть на рівнині, яку часто заливає Дністер, серед багон і боліт, а на дорогах, які ведуть через їх села, болото, як кажуть, не висихає ніколи». Так писав про Колодруби Іван Франко в повісті «Батьківщина», що побачила світ у 1904 році. Довелось би йому жити в наш час – сказав би про це село іншими словами. Напевно, обов’язково розповів би своїм читачам про цегляні кам’яниці, що неначе вишикувались на парад краси: одна від одної краща. І про асфальтовані вулиці, по яких ходять на роботу, до школи, у медпункт колодрубівчани. І дуже втішився би Каменяр школою, яка гостинно відчинила свої двері напередодні 1 вересня 1987 року. І знову приходять на думку спогади очевидців історії. Часопис «Діло»1927 року зазначав: «Колодруби не село …». Вісімдесят років потрібно було відвести історії, щоб спростувати це твердження. Воістину був правий поет – велике бачиться здалеку…

Кошівська трагедія

Примусова колективізація, антинародна податкова політика, командні методи заготівель, розправа над греко-католицькою церквою, масові вивози селян в Сибір (1946 року з Колодруб вивезено 10родин впалих повстанців), викликали незадоволення селян і поповнювали соціальну базу живлення УПА, підпільного опору ОУН. Найкращі сини і дочки Миколаївщини, ризикуючи життям, виступали проти тоталітарного режиму більшовицької влади під девізом: «Здобути волю Україні або загинути за неї». У національно-визвольній боротьбі в 1939 – 1954 роках загинуло 30 колодрубівчан.

Найбільший бій між відділами УПА та більшовицькими загонами на теренах Миколаївщини відбувся 9 січня 1945 року в селі Велика Горожанна. Енкаведисти оточили одну сотню УПА з куреня «Зубри». Після цілоденного бою повстанцям вдалося прорвати ворожу облогу і вийти з оточення, при цьому під час прориву (впродовж однієї години) впало 20 повстанців. Енкаведисти втратили 304 бійців убитими, а 30 раненими. Повстанці знищили 11 автомашин, танкету і броньовик, в якому їхав майор НКВС зі своєю дружиною оглядати бій. Через деякий час жителі села поховали всіх полеглих повстанців (серед них трьох з Колодруб) у братській могилі на цвинтарі. У 1992 році тут було освячено пам’ятник «Героям, полеглим за Україну».

З квітня 1945 року в Колодрубах відбулася трагічна подія. У той час в урочищі Кошів у двох криївках перебувала велика група повстанців з місцевого самооборонного відділу на чолі з Михайлом Древняком, родом з Колод руб. Місцевий донощик повідомив про повстанців в НКВС і вже в післяобідню пору великі групи енкаведистів з Комарна, Миколаєва, Меденич та Щирця в загальній кількості понад 300 чоловік з різних боків оточили село. Майже сто енкаведистів з Комарна пройшли колоною через Колодруби в бік Кошова. Серед них був зрадник, вкритий плащ палаткою. Неподалік криївок перебували стійкові. Повідомивши пароль, енкаведисти розстріляли стійкових, а потім зверху поставили вибухівку і запропонували повстанцям здатися. Не одержавши відповіді, вони підірвали криївку і кинули в пролом кілька гранат. Через деякий час енкаведисти зробили постріли в голову кожному повстанцю. Всього тоді загинуло 27 повстанців: 16 з колод руб, 6 з Малої Горожанни, а решта з інших сіл.

/Files/images/фото на конкурс 016.jpgНа місце трагедії прийшли родичі полеглих і поховали тіла. У вересня 1993 року на старому цвинтарі у Колодрубах було освячено пам’ятник землякам, які загинули за волю України в Кошівському лісі.

Кiлькiсть переглядiв: 814

Коментарi

  • isuqixidatug

    2015-11-23 02:09:02

    [url=http://dapoxetine-cheapestpricepriligy.com/]Priligy[/url] Buy Doxycycline http://furosemide-lasixonline.net/...

  • Василь Лаба

    2014-09-21 11:04:01

    Добре, що село має такий сайт. Але треба брати інформацію не тільки з моєї газетної сттаті про минуле сла, але подумати про велике повноцінне дослідження. Матеріали в архіві є. Громаді треба тільки захотіти це зробити. Біля 300 сіл Галичини такі речі вже мають...